ГЕНЕЗА ТА ЕВОЛЮЦІЯ КАТЕГОРІЇ «МІСЦЯ НЕСВОБОДИ» В ЮРИСДИКЦІЙНІЙ ПРАКТИЦІ ТА НАУКОВІЙ ДОКТРИНІ УКРАЇНИ

Анотація

Актуальність статті полягає в тому, що термін «місця несвободи» для української юрисдикційної практики є відносно новим правовим конструктом, який почав активно застосовуватися в адміністративному, кримінальному процесі, а також у сферах публічного управління порівняно нетривалий період. Проте за останні роки цей термін суттєво розширив сферу свого функціонування: він усе частіше використовується в медійному просторі, нормативно-правових актах, юридичній науці та професійній правозахисній літературі. Завдяки своїй універсальності категорія «місця несвободи» претендує на визнання базовою під час опису та здійснення правозахисної та контрольно-наглядової діяльності стосовно спеціальних установ, де фізичні особи утримуються під контролем державних інституцій на виконання заходів адміністративного, кримінального чи медично-соціального примусу. Метою статті є здійснення цілісного наукового аналізу генези, нормативно-правового закріплення та адміністративно-правової сутності категорії «місця несвободи» в українській юрисдикційній практиці, висвітлення етапів її концептуалізації та визначення її ролі як інструменту міжвідомчої уніфікації контролю за захистом прав людини. У статті здійснено комплексний теоретико-правовий та адміністративно-правовий аналіз генези, становлення та інституціоналізації поняття «місця несвободи» в українській юрисдикційній практиці та науковій доктрині. Простежено трансформацію цієї категорії від міждисциплінарного та правозахисного терміна до універсального адміністративно-правового інструменту міжвідомчої уніфікації та наскрізного контролю за закритими установами. Досліджено три ключові етапи еволюції даного концепту: доктринальний (розвиток теорії «тотальних інституцій» та автономного тлумачення позбавлення волі у практиці ЄСПЛ), міжнародно-нормативний (ратифікація Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань) та інституційно-правовий (запровадження Національного превентивного механізму у системі Омбудсмана України). Проаналізовано систему чинного законодавства України, акти стратегічного рівня, нормотворчість Кабінету Міністрів України та підзаконне регулювання правоохоронних органов щодо застосування категорії «місця несвободи». Висвітлено науковий спадок класичної школи українського адміністративного права у підготовці теоретичного підґрунтя для переходу від вузької кримінально-процесуальної парадигми «місць позбавлення волі» до широкої адміністративно-правової концепції захисту прав людини в закритих інституціях.