Галицькі студії: Юридичні науки

ПРИНЦИПИ ВИБОРЧОГО ПРАВА: МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД

2025-01-13T11:31:54+02:00

Виборчий процес є фундаментальною основою демократії в країні, оскільки він дозволяє громадянам висловлювати свою волю шляхом голосування. Ця діяльність регулюється набором адміністративних правил, які регламентують кожен етап, забезпечуючи чесність і прозорість процесу. Принципи виборчого процесу – це основні положення, на основі яких мають проводитися виборчі кампанії і дотримання яких є гарантією забезпечення реалізації засад виборчих прав громадян. Принципи права відіграють особливу роль для правової системи в цілому, галузі права чи інституту права. Можна помітити, що принципи формування виборчого законодавства повністю відповідають самому слову «демократія», оскільки для її існування необхідне волевиявлення народу. Виборчі принципи лежать в основі прийняття законодавцем заходів, спрямованих на обмеження таких дій, і таким чином забезпечують легітимність обраних народом осіб в управлінні державою, що робить справжню демократію ефективною. Виборче законодавство ґрунтується на низці принципів, які керують застосуванням правил і гарантують чесність та справедливість процесу. Ці принципи, що лежать в основі демократичної гри, покликані забезпечити рівність можливостей між кандидатами, вільне волевиявлення виборців та легітимність обрання представників. Виборче право є однією з галузей права, в якій традиційно існує певний набір загальновизнаних базових принципів. Окрім доктринального визнання, ці принципи закріплені в конституціях та виборчому законодавстві багатьох країн, а також у міжнародно-правових документах. Аналізуючи традиційні принципи виборчого права, стверджуємо, що в юридичній літературі існують різні думки щодо їх класифікації, поділяючи їх за важливістю впливу на виборчий процес на основоположні та додаткові. До основних належать класичні принципи виборчого права: загальність, рівність, пряме або непряме голосування та таємниця голосування. До додаткових принципів належать: підзвітність депутатів виборцям, включаючи їх дострокове відкликання, забезпечення пропорційного представництва в органах державної влади, проведення виборів виборчими комісіями, принцип абсолютної або відносної більшості голосів виборців, рівність/ рівність можливостей для кандидатів у процесі передвиборчої конкуренції.

УДОСКОНАЛЕННЯ ПРОЦЕДУРИ ДИСЦИПЛІНАРНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ CУДДІ У СВІТЛІ СПРАВЕДЛИВОГО СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ

2025-01-13T11:36:14+02:00

Проблема удосконалення процедури притягнення судді до дисциплінарної відповідальності є соціальною, оскільки надмірна відповідальність може обтяжити суддю і, як наслідок, послабити авторитет судової влади, тоді як занадто мала відповідальність або її відсутність призведе до безкарності – відчуття, яке є найбільш нестерпним у демократичному суспільстві. Це правова проблема, складну природу якої можна виміряти, вивчаючи різні режими відповідальності, запроваджені європейськими державами, які борються, м’яко кажучи, за справедливий компроміс між незалежністю судової влади та підзвітністю її суб’єктів. Обов’язки судді щодо своєчасного та справедливого вирішення судових справ, дотримання морально-етичних норм, вимог законодавства у сфері запобігання корупції є професійними стандартами, що формують ту модель поведінки, яку суддя повинен ставити собі за мету і якої повинен дотримуватися. Належне ставлення суддів до виконання своїх обов’язків забезпечується системою правових засобів, одним з яких є дисциплінарна відповідальність. Статтю присвячено правовому аналізу процедури притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності та можливості запозичення міжнародного досвіду для України. Незважаючи на різноманітність процедур притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності в багатьох країнах світу, враховуючи необхідність наближення національних суддівських стандартів до європейських, що зумовлено незаперечною позицією України щодо входження в європейський правовий простір, вбачається необхідним зосередити такі наукові розробки на аналізі та врахуванні досвіду передових країн ЄС.

АРЕШТ МАЙНА ТА ЙОГО ЗАСТОСУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ: ПРАВОВІ АСПЕКТИ ТА ПРАКТИЧНИЙ ДОСВІД

2025-01-13T11:39:10+02:00

Стаття присвячена дослідженню правових аспектів та практичного досвіду застосування арешту майна у кримінальному провадженні. Детально проаналізовано нормативно-правову базу, зокрема положення Кримінального процесуального кодексу України, та розглянуто реальні приклади його використання на практиці. Акцент зроблено на підставах і процедурі застосування арешту, важливості його обґрунтованості та необхідності, а також на впливі цього заходу на права третіх осіб, які можуть бути власниками чи володільцями арештованого майна. Обговорено проблемні аспекти щодо забезпечення процесуальних і конституційних прав учасників кримінального процесу, зокрема у випадках обмеження права власності. Виділено, що для законного обмеження права власності обов’язковими умовами є: ухвалення відповідного рішення судом, обґрунтованість та вмотивованість такого рішення, а також дотримання чіткої процедури проведення процесуальних дій, які обмежують майнові права. Вказано, що навіть під час воєнного стану ці вимоги залишаються незмінними, і їх дотримання є обов’язковим незалежно від правового режиму. У статті також розглянуто випадки, в яких арешт майна вважається доцільним: коли майно було отримане злочинним шляхом; існує ризик його зникнення; воно є доказом у кримінальній справі; або ж коли потерпілий подає вимогу про відшкодування збитків. Висновок дослідження підкреслює, що арешт майна є ефективним інструментом у протидії злочинності та відновленні прав потерпілих, однак його застосування повинно суворо відповідати вимогам КПК України, іншим нормативно-правовим актам і не порушувати права учасників процесу.

ОСНОВНІ ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ В УКРАЇНІ: АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ ВИМІР

2025-01-13T11:42:56+02:00

У статті аналізуються зміст і концептуальні характеристики поняття соціального захисту, системи соціального захисту й основних шляхів її удосконалення. Підкреслено, що соціальна інфраструктура як обов´язкова умова повноцінного функціонування суспільно-економічної системи має опорою саме належне організовану систему соціального захисту. На рівні законодавства ЄС поняття соціального захисту пов´язується з усіма інтервенціями публічних чи приватних організацій, спрямованих на те, щоб звільнити домогосподарства та фізичних осіб від тягаря, зумовленого визначеними видами ризиків або потреб, за умови відсутності одночасних взаємних або індивідуальних домовленостей. Стратегія цифрової трансформації соціальної сфери визначає соціальний захист як систему забезпечуваних державою економічних, соціальних та організаційних заходів, що спрямовуються на підтримку найбільш вразливих верств населення (пенсіонерів, осіб з інвалідністю, ветеранів війни, багатодітних сімей, дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах, та інших категорій осіб, які мають право на державну допомогу та пільги відповідно до законів). На концептуально-теоретичному рівні можна виснувати, що соціальним захистом є комплекс заходів і засобів організаційно-правового та соціально-економічного характеру, які здійснюються публічними та/або приватними суб’єктами, щодо забезпечення соціально безпечного існування людини як найвищої соціальної цінності та невід’ємного елемента суспільного буття, шляхом запобігання, зменшення або усунення соціальних ризиків, а також задоволення потреб людини у соціальній сфері. Структура соціального захисту в Україні складається з таких компонентів: 1) соціальне забезпечення – бюджетна допомога певним категоріям населення; 2) соціальне страхування – допомога позабюджетних структур для нейтралізації страхових випадків; 3) соціальні гарантії держави – бюджетне фінансування підприємств з метою компенсації недоотриманих доходів; 4) соціальна допомога. Виокремлено три рівні системи соціального захисту в Україні: інституційний, правореалізаційний, безпосередньої взаємодії. У статті окреслені актуальні пропозиції щодо шляхів удосконалення системи соціального захисту в Україні.

ПРИНЦИП ПРОПОРЦІЙНОСТІ – ПРИНЦИП ПУБЛІЧНОГО ПРАВА

2025-01-13T11:45:39+02:00

Останніми роками юридична наукова спільнота здебільшого досліджувала загальне коло питань, пов’язаних із проблематикою адміністративної юстиції. Такий стан речей зумовлений тим, що сам інститут адміністративної юстиції є досить складним, багатогранним, динамічним і суперечливим. Тому питання сучасних проблем застосування принципів адміністративного судочинства є актуальним і потребує більш детального розгляду. Принцип пропорційності можна вважати новим принципом судоустрою, який раніше розглядався деякими дослідниками процесу лише як ненормативний системний принцип здійснення правосуддя. На основі аналізу доктринальних положень та стану правового регулювання принцип пропорційності розглядається як вимога дотримання в адміністративній процедурі необхідного балансу між можливими негативними наслідками для прав, свобод та інтересів юридичної особи і цілями, що переслідуються застосуванням адміністративних санкцій на її користь. Принцип, про який йде мова, вимагає триступеневого дослідження, яке поділяється на встановлення відповідності заходу поставленій меті, необхідності самого заходу та пропорційності мети, з наданням пріоритету найм’якшому заходу, який в будь-якому випадку дозволяє досягти мети, що переслідується нормою. Це принцип мінімальних засобів, який є важливим орієнтиром для перевірки законності актів інституцій. Таким чином, невиправданим і, відповідно, караним з точки зору зловживання владою буде захід, який зачіпає приватну сферу і не виправданий конкретними і обґрунтованими потребами публічного інтересу.

ДОМАШНЄ НАСИЛЬСТВО КРІЗЬ ПРИЗМУ НАЦІОНАЛЬНОГО ТА МІЖНАРОДНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

2025-01-13T14:06:51+02:00

Стаття присвячена дослідженню питання «домашнього насильства» як негативного соціального явища через призму національного та міжнародного законодавства. Звертається увага на те, що домашнє насильство залишається й надалі чутливою та болючою темою сьогодення, яка здатна зруйнувати внутрішньосімейні, міжособистісні та соціальні відносини, впливаючи на всі без винятку демографічні групи та, навіть, може стати причиною смерті. Відтак виникає особлива потреба ефективного його попередження, оперативного реагування на насильницькі посягання, а також визначення й вивчення безпосередніх чинників, котрі провокують виникнення цього негативного соціального явища у суспільстві та у сім’ях зокрема, у тому числі, й в умовах російської агресії. Акцент робиться на тому, що з моменту введення правового режиму воєнного стану в національному законодавстві відбуваються зміни, які зумовлені ним. Зокрема, виключно після початку збройної російської агресії відбувається ратифікація Стамбульської конвенції, яку по праву називають «міжнародним визнаним еталоном», оскільки вона встановлює високі стандарти захисту прав жінок як невід’ємної частини прав людини та європейських цінностей. Наводиться статистика кількості справ про домашнє насильство, які було зареєстровано в 2021–2024 роках в Україні, а також в США та Нідерландах. Наголос робиться на те, що зміст поняття «домашнє насильство» розкривається через довготривалі відносини між рідними/близькими людьми, котрі пов’язані між собою родинними зв’язками й спільним побутом. З огляду на проведене дослідження, автором сформовано трактування такого негативного соціального явища як «домашнє насильство». Пропонується українському законодавцю організувати системне навчання для співробітників правоохоронних органів з метою належного застосування національного та міжнародного законодавства у сфері протидії домашньому насильству.