Галицькі студії: Юридичні науки

ПРАВО НА ЗАБУТТЯ: ВІД ТЕОРЕТИЧНОЇ КОНЦЕПЦІЇ ДО ЗАКОНОДАВЧОЇ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ В УКРАЇНІ

Ірина Олександрівна Гелецька — Mon, 29 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена комплексному дослідженню права на забуття як новітньої форми реалізації права на приватне життя у цифрову епоху та аналізу особливостей його законодавчої імплементації в Україні. Актуальність проблеми зумовлена стрімким зростанням обсягів персональних даних, що циркулюють в електронному середовищі та формують постійну цифрову присутність особи, яка часто виходить за межі її контролю. У таких умовах виникає потреба у правових механізмах, що дозволяють людині управляти власною цифровою ідентичністю, зокрема вимагати видалення або обмеження поширення застарілої чи такої, що завдає шкоди, інформації. У роботі проаналізовано еволюцію права на забуття від доктринальної концепції до міжнародного нормативного закріплення, зокрема після рішення Суду ЄС у справі Google Spain v. AEPD and Costeja González, що визначило баланс між приватністю та свободою інформації. Показано, що це право є логічним продовженням розвитку інституту приватності та спрямоване на захист репутації, автономії й актуального публічного образу особи. Особливу увагу приділено проєкту статті 302-2 Цивільного кодексу України, який запроваджує право на забуття на національному рівні. Позитивними аспектами законопроєкту визначено коректне розмежування механізмів видалення та деіндексації, а також запровадження системи винятків, що гарантують захист свободи слова та доступу до суспільно важливої інформації. Водночас виявлено низку істотних проблем: відсутність чіткої процедури реалізації права, надмірна суб’єктивність критеріїв оцінки актуальності інформації, ризики правової невизначеності та виникнення «ефекту Стрейзанд», коли спроба приховати дані призводить до їх ширшого розповсюдження. У підсумку обґрунтовано, що для ефективного впровадження права на забуття в Україні необхідними є подальше нормативне доопрацювання, створення чіткої процесуальної моделі його реалізації та формування сталих підходів судової практики на основі європейських стандартів.

МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ЗЕМЕЛЬ: МОЖЛИВОСТІ ДЛЯ УКРАЇНИ

Софія Михайлівна Данилюк — Mon, 29 Dec 2025 00:00:00 +0200

Метою статті є дослідження міжнародного досвіду регулювання ринку земель та визначення можливостей його адаптації в Україні з урахуванням сучасних економічних, правових і соціальних викликів. У роботі розглянуто досвід країн Європейського Союзу – Франції, Німеччини, Польщі, Нідерландів, Іспанії, Швеції, Італії, а також Великої Британії – у сфері правового регулювання обігу земель сільськогосподарського призначення. Дослідження базується на використанні порівняльно-правового, системного та аналітичного методів. Порівняльний аналіз дав змогу визначити спільні тенденції та особливості функціонування земельних ринків у різних країнах, а системний підхід дозволив оцінити ефективність їх державного регулювання. Використано також метод правового моделювання для формування пропозицій щодо удосконалення українського законодавства. У статті вперше комплексно проаналізовано інструменти міжнародного правового регулювання земельного ринку та визначено напрями їх можливої імплементації в Україні. Обґрунтовано доцільність створення інституцій, аналогічних французьким земельним агентствам SAFER, для контролю за ринком сільськогосподарських земель. Визначено потенціал розвитку кадастрової системи, впровадження механізмів ризик-менеджменту та дотаційної підтримки фермерів. Особлива увага приділяється забезпеченню принципу «ефективного власника», який передбачає передачу земель тим, хто реально працює на землі та сприяє розвитку місцевих громад. На основі аналізу міжнародного досвіду зроблено висновок, що Україні необхідно поєднати європейські принципи регулювання земельних відносин із власними соціально-економічними реаліями. Пропонується посилити державний контроль за обігом сільськогосподарських земель, запобігати спекуляціям та концентрації земель у руках великих корпорацій, удосконалити механізми громадського нагляду. Впровадження найкращих практик ЄС сприятиме формуванню прозорого, сталого та соціально орієнтованого ринку земель в Україні, що стане вагомим чинником економічного зростання та розвитку сільських територій.

ТРАСОЛОГІЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ТЕХНІКИ

Михайло Дмитрович Денисовський, Анастасія Юріївна Ярошович — Mon, 29 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті розглядається трасологія як один із ключових інструментів криміналістичної техніки, що відіграє важливу роль у процесі виявлення, фіксації, вилучення та дослідження матеріальних слідів злочину. Підкреслено значення трасологічних знань у діяльності правоохоронних органів, зокрема під час проведення огляду місця події, експертних досліджень і судових розглядів. Визначено, що трасологія, як галузь криміналістики, базується на вченні про сліди – матеріальні відображення зовнішньої будови об’єктів, які виникають у результаті їх взаємодії. Здійснено класифікацію слідів залежно від механізму утворення, фізичних властивостей та об’єктів, що їх залишають. Підкреслюється, що саме сліди, залишені на місці події, мають важливе доказове значення, оскільки відображають механізм злочину, взаємодію об’єктів та дозволяють встановити особу правопорушника. Трасологія розглядається як система наукових знань, методів і прийомів, що забезпечують об’єктивне відтворення подій кримінального правопорушення. Проаналізовано сучасні тенденції розвитку трасології, пов’язані з цифровізацією експертної діяльності, впровадженням комп’ютерних баз даних відбитків і слідів. У статті також висвітлюється роль трасологічної експертизи в доказуванні під час кримінального провадження. Звертається увага на важливість правильної фіксації, вилучення та зберігання слідів, адже від цього залежить точність експертного дослідження та достовірність висновків. Встановлено, що якісне проведення трасологічної експертизи дозволяє не лише визначити обставини злочину, а й відновити послідовність дій правопорушника. Зроблено висновок, що трасологія є невід’ємною складовою криміналістичної техніки, яка поєднує традиційні методи та інноваційні технології. Її подальший розвиток сприятиме підвищенню ефективності розслідування злочинів, удосконаленню експертної практики та зміцненню доказової бази в судових процесах.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ВЧИНЕННЯ ДОМАШНЬОГО НАСИЛЬСТВА ТА МЕХАНІЗМИ ЙОГО ЗАПОБІГАННЯ ЗА НАЦІОНАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

Тетяна Миколаївна Мельник — Mon, 29 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено комплексний аналіз правових механізмів юридичної відповідальності за вчинення домашнього насильства в Україні та розглянуто ефективність превентивних заходів його попередження. Авторка досліджує адміністративну відповідальність за ст. 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення та відповідні положення Кримінального кодексу України (стаття 126-1). У статті проаналізовано правозастосовчу та судову практику, опрацьовано статистичні дані Національної поліції України за період 2023–2025 рр., у тому числі дані територіальних підрозділів поліції Тернопільської області. Звертається увага впливу воєнного стану на динаміку звернень і реалізацію превентивних/запобіжних заходів. Окремий акцент робиться на особливості правозастосування у випадках, пов’язаних із військовослужбовцями, а також проблемам доступу постраждалих до допомоги у складних соціально-психологічних умовах. Авторка обґрунтовує необхідність комплексного підходу, що поєднує правові, соціальні та психологічні механізми запобігання домашньому насильству, і пропонує напрями вдосконалення превентивних програм, адаптованих до сучасних викликів. У статті також розглянуто ключові превентивні та запобіжні заходи протидії домашньому насильству, зокрема застосування термінового та обмежувального припису, взяття кривдника на профілактичний облік, проведення з ним профілактичної роботи та направлення на проходження спеціальних програм для кривдників, що дозволяє зменшувати ризики повторного насильства та підвищувати рівень захисту потерпілих. У висновках авторка пропонує вдосконалення правових норм та практики їх застосування, зокрема, шляхом зниження порогу «систематичності» для притягнення кривдника до кримінальної відповідальності за ст. 126-1 Кримінального кодексу України, а також акцентує увагу на необхідності комплексного підходу до профілактики і запобігання домашньому насильству. Особливу увагу приділено адаптації превентивних програм та механізмів взаємодії з кривдниками у складних соціально-психологічних умовах, включно з воєнним станом, що дозволяє підвищувати ефективність заходів реагування та зменшувати ризики повторного насильства.

БЕЗПЕКА ЛЮДИНИ В АКСІОЛОГІЧНІЙ СИСТЕМІ ПОСТМОДЕРНОГО СУСПІЛЬСТВА

Тетяна Олександрівна Подковенко — Mon, 29 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджується місце та роль права людини на безпеку в системі цінностей сучасного постмодерного суспільства. Актуальність теми полягає у тому, що право на безпеку є одним із фундаментальних прав людини, змістовне наповнення якого є доволі широким та багатоаспектним. Право на безпеку виступає не лише конкретною юридичною категорією, а й важливою соціальною цінністю, що відображає певний рівень розвитку суспільства та його здатність забезпечити гідне існування людині. Методологія дослідження ґрунтується на використанні широкого спектру загальнонаукових методів (аналіз, синтез, узагальнення), а також спеціальних методів юридичної науки: формально-юридичного, історико-правового та порівняльно-правового. В цілому, якщо говорити про безпеку з методологічних позицій, то слід мати на увазі, що йдеться про комплексний та міждисциплінарний об’єкт дослідження, що і зумовлює широкий спектр методологічного інструментарію. Такий підхід дає можливість не просто описувати окремі аспекти безпеки, а зрозуміти її як глибинний культурний феномен, що знаходиться в стані фундаментальної трансформації разом із ціннісними підвалинами постмодерного суспільства. З’ясовано, що право на безпеку є комплексним, багатовимірним правом-гарантією, що створює необхідні умови для реалізації інших прав і свобод людини. Проаналізовано еволюцію концепції безпеки від традиційного державно-центричного підходу до концепції «безпеки людини» (human security), яка ставить в центр уваги індивіда, людину як особистість. Обґрунтовано, що в сучасних умовах право на безпеку інтегрує в себе як «негативний» аспект (заборона шкоди з боку держави), так і «позитивний» обов’язок держави створювати умови для безпечного існування. Встановлено, що аксіологічне підґрунтя права на безпеку становлять такі цінності, як гідність, свобода, справедливість та солідарність. Зроблено висновок, що право на безпеку виконує функцію системоутворюючої цінності, будучи фундаментом для функціонування соціальної держави та правової організації суспільства в цілому.