Галицькі студії: Юридичні науки

ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ» ТА ЙОГО МІСЦЕ У СИСТЕМІ ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Ірина Олександрівна Гелецька, Марія Миколаївна Шовдра — Fri, 04 Oct 2024 00:00:00 +0300

Метою статті є дослідження світового досвіду правового регулювання штучного інтелекту (ШІ) та визначення його правового статусу в контексті цивільного права України. Автори аналізують різні підходи до регулювання ШІ, розглядаючи його як можливий об’єкт чи суб’єкт правовідносин, та оцінюють доцільність впровадження європейського законодавства в українську правову систему. Дослідження базується на порівняльному аналізі міжнародного та національного законодавства щодо ШІ. Використано методи аналізу нормативно-правових актів, узагальнення наукових джерел, а також системний підхід для оцінки правових підходів до регулювання ШІ. Особлива увага приділяється нещодавно ухваленому Закону про штучний інтелект Європейського Союзу (AI Act) та його можливому впливу на українське законодавство. У статті здійснено комплексний аналіз сучасних підходів до правового регулювання ШІ у різних країнах світу, зокрема в Китаї, Сінгапурі, Канаді, США та ЄС. Запропоновано аргументовану позицію щодо віднесення ШІ до об’єктів цивільних правовідносин в українському законодавстві, враховуючи його технічні характеристики та відсутність правосуб’єктності. Автори також підкреслюють необхідність адаптації європейського досвіду для забезпечення інтеграції України в європейський правовий простір. Штучний інтелект наразі не має чітко визначеної дефініції у законодавстві, що ускладнює його правове регулювання. Враховуючи відсутність у ШІ складу правосуб’єктності та його технічні ознаки, найбільш доцільним є його віднесення до об’єктів цивільних правовідносин. Для ефективного регулювання ШІ в Україні рекомендується перейняти правові норми Європейського Союзу, що сприятиме інтеграції українських технологічних проектів до європейського ринку та забезпечить захист прав фізичних та юридичних осіб.

ВПЛИВ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ НА ПРОЦЕДУРУ САНАЦІЇ НЕПЛАТОСПРОМОЖНИХ ПІДПРИЄМСТВ

Катерина Вікторівна Бережна — Fri, 04 Oct 2024 00:00:00 +0300

У науковій статті аналізується вплив адміністративно-правового регулювання на ефективність процедури санації неплатоспроможних підприємств. Санація розглядається як комплекс заходів, спрямованих на відновлення платоспроможності підприємств і задоволення вимог кредиторів. Вивчено ключові аспекти, що визначають успішність санаційного процесу, включаючи планування реструктуризації, управлінські рішення та правовий супровід. Автор робить визначення санації як системи заходів, що включає як організаційні, так і фінансові аспекти. Акцентовано увагу на тому, що план санації є центральним документом, який регулює всі дії в рамках процесу санації і детально описує заходи, спрямовані на відновлення функціональної спроможності підприємства. Вивчено міжнародний досвід, де реструктуризація є постійним процесом, який сприяє адаптації підприємств до змінюваних ринкових умов і підвищенню їх конкурентоспроможності. Описано, як адміністративно-правове регулювання забезпечує реалізацію реструктуризації через організаційні, фінансові та правові заходи. У статті також розглядається процес управління трудовими відносинами в умовах санації. Зокрема, аналізуються вимоги щодо консультацій з профспілками та соціального забезпечення працівників, що звільняються в процесі санації. Стаття також торкається важливості адаптації до змінюваних ринкових умов, які потребують гнучкого підходу до санації і реструктуризації. Окремо зазначено, що реалізація плану санації повинна бути спрямована на досягнення реальних результатів, що включає зміну управлінських і фінансових структур підприємства. На завершення, стаття підкреслює важливість розвитку інститутів підтримки реалізації планів санації, що включає навчання і підтримку керуючих санацією, а також забезпечення соціальної стабільності та захисту інтересів усіх сторін, залучених у процес санації.

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ВИЩОЇ КВАЛІФІКАЦІЙНОЇ КОМІСІЇ НОТАРІАТУ В УКРАЇНІ

Сергій Сергійович Розсоха — Fri, 04 Oct 2024 00:00:00 +0300

Стаття комплексно розглядає адміністративно-правовий статус Вищої кваліфікаційної комісії нотаріату в Україні, визначаючи його складові: цільовий, організаційний, структурний, публічно-запобіжний та спеціальні аспекти. Комісія має за мету забезпечення належного функціонування нотаріату, обираючи доброчесних та професійних нотаріусів та контролюючи дотримання ними законодавства. Це головний орган для забезпечення професійної кваліфікації та контролю в цій сфері, об’єднуючи атестаційно-навчальні та дисциплінарно-контрольні функції. Склад Комісії включає представників Міністерства юстиції та Нотаріальної палати з рівними повноваженнями. Вона грає ключову роль у системі українського нотаріату, маючи дуалістичну природу та підкоряючись національному законодавству, особливо адміністративно-правовим нормам. Адміністративно-правовий статус комісії визначається метою, завданнями, функціями, повноваженнями, юридичною відповідальністю та гарантіями діяльності. Рішення Комісії приймаються більшістю голосів присутніх членів, а голос голови має важливе значення у разі рівного розподілу голосів. Вона здійснює важливий контроль за нотаріусами та забезпечує належний рівень довіри до нотаріальної системи. Адміністративно-правовий статус голови та секретаря Вищої кваліфікаційної комісії нотаріату визначається рядом суттєвих аспектів. Голову Комісії призначає Міністерство юстиції, проте сама комісія має право надіслати рекомендаційну пропозицію Мін’юсту. Заступник голови обирається з числа членів комісії. Встановлено, що одна особа не може обіймати посаду голови комісії два строки поспіль. Голова комісії відповідає за організацію роботи комісії, розподіл обов’язків, проведення засідань, підписання документів та надання доручень секретарю. Секретар комісії призначається з числа представників Міністерства юстиції та відповідає за підготовку та організацію проведення засідань, ведення протоколів та виконання інших повноважень, передбачених регламентом комісії.

МЕДІАЦІЯ ЯК БАЗОВА СОЦІАЛЬНА ПОСЛУГА: ПОВНОВАЖЕННЯ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Оксана Михайлівна Яремко, Галина Степанівна Гірняк — Fri, 04 Oct 2024 00:00:00 +0300

Автори статті переслідували мету здійснення ґрунтовного дослідження медіації як базової соціальної послуги крізь призму повноважень органів місцевого самоврядування. Зауважили, що медіація – одна з 18 базових соціальних послуг. Відповідно надання соціальної послуги медіації зобов’язані забезпечувати органи місцевого самоврядування, виходячи з її статусу «базової соціальної послуги». В науковій розвідці автори застосували міждисциплінарний підхід, що дало можливість розкрити обрану проблематику, виходячи із теоретико-прикладних досягнень юриспруденції, соціальної роботи та конфліктології. Меті дослідження сприяло застосування філософських (діалектичного, антропологічного, аналізу, синтезу, індукції, дедукції тощо), загальнонаукових (системного аналізу, структурно-логічного, сходження від загального до конкретного, аналогії, узагальнення та ін.) і спеціально-наукових (формально-догматичного, порівняльно-правового, соціологічно-правового та ін.) методів пізнання. У сучасній вітчизняній науці відсутні ґрунтовні праці, які б розкривали цінність медіації як базової соціальної послуги, взаємовплив права на соціальну послугу медіацію та обов’язку органів місцевого самоврядування сприяти реалізації даного права, насамперед, шляхом забезпечення надання послуги особам/сім’ям, що її потребують. Чітке розуміння усіма суб’єктами системи надання соціальних послуг повноважень органів місцевого самоврядування (як уповноважених органів у сфері надання соціальних послуг) у сфері медіації, їх правових основ, проблемних аспектів здійснення, перспектив розвитку тощо, беззаперечно на практиці сприятиме як ефективному забезпеченню надання соціальної послуги медіації, так і її організації та наданню. Автори узагальнили, що статус медіації як «базової соціальної послуги» передбачає обов’язок органів місцевого самоврядування сприяти реалізації права на медіацію з урахуванням потреб кожного отримувача соціальної послуги, а також забезпечувати надання максимально наближено до місця проживання осіб/сімей, що її потребують, тобто дбати про доступність медіації. І це можливо за умови ефективного здійснення усіх повноважень, що належать органам місцевого самоврядування як уповноваженим особам у сфері надання соціальних послуг.

ЮРИДИЧНІ ОЗНАКИ ПРАВА НА НЕДЕРЖАВНЕ СОЦІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Анна Олександрівна Панченко — Fri, 04 Oct 2024 00:00:00 +0300

У статті звертається увага на те, що однією із сучасних тенденцій розвитку права соціального забезпечення як самостійної галузі права є розширення меж її предмету за рахунок включення до кола суспільних відносин, що його формують, нових, якими є відносини із недержавного соціального забезпечення. Аргументується комплексний характер права на соціальний захист, який дозволяє недержавне соціальне забезпечення розглядати як його частину (компонент, елемент тощо). Воно є одним із основних прав людини, походить від фундаментального – права на життя, є позитивним, а не природнім. Зазначається, що право на недержавне соціальне забезпечення належить кожному, як і право на соціальний захист в цілому (а не лише громадянам, як зазначається у ст. 46 Конституції України). Встановлюється, що досліджуване право є позатериторіальним. Робиться висновок про дуалістичну природу досліджуваного права, адже, перш за все, за допомогою нього задовольняється інтерес окремої особи, що полягає в усуненні або зменшенні негативного впливу соціального ризику, або попередженні його виникнення; крім цього, за рахунок нього здійснюється соціальна функція держави в цілому та створюється основа для можливості вимагати від зобов’язальних суб’єктів соціального захисту. Доводиться, що праву на недержавне соціальне забезпечення на сучасному етапі розвитку системи соціального захисту в Україні властиві: індивідуальний характер (проте воно може належати і сім’ї у разі, якщо саме сім’ї як єдиному цілому надається спеціальний правовий статус), змішана правова природа із домінуванням публічних засад, майнова основа. Це право здійснюється для профілактики, ліквідації, зменшення негативного впливу соціальних ризиків. Дослідження окремих аспектів його реалізації буде важливим і цінним для доктрини права соціального забезпечення та практики забезпечення цього права.

МОРАЛЬНО-ЕТИЧНИЙ ВИМІР УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ ТРАДИЦІЇ КОЗАЦЬКОЇ ЕПОХИ

Юрій Михайлович Багрій — Fri, 04 Oct 2024 00:00:00 +0300

Мета статті – висвітлення проблеми морально-етичних засад української правової традиції епохи Козаччини. Правове реформування, яке необхідне сучасній Україні, не може відбуватися без звернення до національної правової традиції, її ціннісно-смислового наповнення, і найперше морально-етичного, бо мораль є універсальним регулятором суспільних відносин і одним з найважливіших чинників духовно-культурного становлення людини. Тому дослідження національної правової традиції в плані її морально-етичного змісту нині є актуальною науковою проблемою. Методологія дослідження: в роботі застосовано комплексний принцип, використано низку підходів та методів: філософських, зокрема, юснатуралістичний, аксіологічний, екзистенціальний, герменевтичний – для дослідження права та моралі як духовно-культурних феноменів; спеціально-правового плану – історично-правовий для пояснення особливостей розвитку права в епоху Козаччини; загальнонаукові методи – аналізу, синтезу, об’єктивності, теоретичного моделювання тощо. Наукова новизна. Козацька держава, порівняно із Московією, реально розвивала право, його смисловий вимір в розмаїтих формах на юснатуралістичних засадах в той час, коли московити зосередили увагу на єдиній формі, якою був закон із довільним змістом. Козацьке право творилося як культурний феномен – на основі способу життя народу, на його ментальності, прихильності до правди-справедливості, людської гідності, спільного блага – цінності, що ніколи не випадали з поля зору громади, моральних принципів та смислів, релігійних цінностей і заповідей. Висновки. Звичаєве право козацької епохи, будучи наповнене змістовно народною мораллю, і було юридизованою мораллю. Так само загальне право Козаччини, яке було одним із кращих взірців європейського права, як і звичаєве право, було природним, творилося спільно, колективно, зі здорового глузду, совісті та права справедливості. Свідченням нерозривності права та морально-етичних цінностей та смислів є відомий нормативний акт того часу «Конституція Пилипа Орлика». Філософсько-правові погляди професорів КМА також є свідченням симбіозу права та моралі.

РОЛЬ АДВОКАТА ЯК ЗАХИСНИКА У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Михайло Дмитрович Денисовський, Анастасія Юріївна Ярошович — Fri, 04 Oct 2024 00:00:00 +0300

Статтю присвячено дослідженню та аналізу ролі захисника в кримінальному провадженні. Забезпечення права на захист є одним з основоположних принципів сучасного кримінального процесу. Адвокат як захисник відіграє ключову роль у реалізації цього права, адже саме він надає правову допомогу особі, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину. Дослідження полягає у комплексному підході до аналізу ролі адвоката-захисника у кримінальному процесі з урахуванням сучасних тенденцій розвитку кримінального судочинства. Проаналізовано теоретичні положення та законодавчі акти, що регламентують діяльність адвоката як захисника. Досліджено питання ролі адвоката-захисника на різних стадіях кримінального провадження. Визначено, що його основна функція полягає у забезпеченні того, щоб права клієнта були захищені на кожному етапі кримінального процесу, починаючи від досудового розслідування і закінчуючи винесенням вироку. Особливу увагу приділено способам підтвердження повноважень захисника, адже саме від цього залежить можливість належного здійснення ним своїх функцій. Проаналізовано реалізацію прав захисника у кримінальному провадженні та підстави його участі в кримінальному процесі. Адвокат виступає не просто законним представником підозрюваного чи обвинуваченого, а й гарантом дотримання законності та справедливості протягом всього процесу. З’ясовано питання обов’язкової участі адвоката у кримінальному провадженні. Досліджено процесуальний порядок допуску захисника до участі в кримінальній справі. Допуск захисника до участі в кримінальній справі є гарантією права на захист, яке закріплено в Конституції України. Це право має суттєве значення для забезпечення справедливого судового розгляду, захисту від необґрунтованого обвинувачення та порушення прав. Розкрито правовий статус адвоката у кримінальному провадженні, його права та обов’язки. Захисник здійснює свою діяльність незалежно від будь-якого впливу. Розглянуто комплекс проблем, з якими стикаються адвокати у сучасних умовах. Незважаючи на численні проблеми, адвокати продовжують виконувати свою важливу роботу, гарантуючи доступ до правосуддя для всіх.

ЩОДО ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ МОДЕЛІ ПРАВООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, ОРІЄНТОВАНОЇ НА ПЕВНУ ПРОБЛЕМАТИКУ (PROBLEM-ORIENTED POLICING) З ІНШИМИ ПРОАКТИВНИМИ МОДЕЛЯМИ ПРАВООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Дмитро Михайлович Міськів, Ігор Андрійович Федчак — Fri, 04 Oct 2024 00:00:00 +0300

Статтю присвячено дослідженню та висвітленню взаємозв’язку моделі правоохоронної діяльності, орієнтованої на певну проблематику (Problem-Oriented Policing) з деякими іншими проактивними моделями правоохоронної діяльності, зокрема: моделлю здійснення правоохоронної діяльності, орієнтованої на потреби громад (Community Policing), моделлю підзвітності: (CompStat – комп’ютерна статистична модель поліцейської діяльності); поліцейською діяльністю, керованою аналітичною розвідкою (Intelligence-led Policing, ILP), моделлю профілактики скоєння кримінальних правопорушень через зосередження роботи поліції в місцях концентрації незначних правопорушень (Broken Windows Policing); моделлю здійснення правоохоронної діяльності на основі прогнозів (Predictive Policing) та моделлю правоохоронної діяльності на основі даних (Data-Driven Approaches to Crime and Traffic Safety / DDACTS). Установлено, що модель правоохоронної діяльності, орієнтованої на певну проблематику (Problem-Oriented Policing) – це стратегія, яка фокусується на системному і поглибленому аналізі причин виникнення окремих проблем злочинності, загроз їх виникнення, з метою підготовки індивідуальних відповідей, які дозволяють досягати максимальної ефективності при застосуванні гласних та негласних ресурсів правоохоронних органів. Досліджувана модель відрізняється від традиційного реагування на інциденти, оскільки надає правоохоронцям інструменти для проактивного пошуку та усунення коренів проблем. Визначено, що модель правоохоронної діяльності, орієнтованої на певну проблематику (Problem-Oriented Policing) є потужним інструментом для вирішення конкретних проблем злочинності та громадської безпеки, що турбують окремі громади. Дана модель тісно пов’язана з іншими проактивними моделями, проте володіє властивими тільки їй унікальними характеристиками. Розуміння цих взаємозв’язків дозволяє правоохоронним органам розробляти більш ефективні стратегії для забезпечення безпеки громадян з огляду на індивідуальні проблеми у стані оперативної обстановки.