ЗВІТ ПРО ВИКОНАННЯ СУДОВОГО РІШЕННЯ ЯК ФОРМА СУДОВОГО КОНТРОЛЮ У ГОСПОДАРСЬКОМУ СУДОЧИНСТВІ

Анотація

У статті досліджено звіт про виконання судового рішення як самостійну форму судового контролю у господарському судочинстві. Проаналізовано передумови запровадження цього інституту Законом України від 21 листопада 2024 р. № 4094-IX та визначено його місце у системі процесуальних засобів забезпечення обов’язковості судових рішень. Обґрунтовано, що звіт про виконання рішення концептуально відрізняється від традиційної скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного або приватного виконавця, оскільки спрямований не на перевірку законності поведінки суб’єкта примусового виконання, а на безпосередню оцінку дій боржника щодо реалізації покладеного на нього обов’язку. Розкрито предметну сферу застосування інституту звіту, що охоплює спори про захист ділової репутації, спори у сфері економічної конкуренції та інші спори немайнового характеру. Окрему увагу приділено спеціальному порядку застосування цього механізму щодо органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також суб’єктів господарювання державного і комунального секторів економіки незалежно від характеру спору. Визначено процесуальні передумови подання заяви, строки її розгляду, вимоги до змісту звіту, порядок його оцінки судом та можливі правові наслідки. Установлено, що інститут звіту поєднує інформаційну, обґрунтувальну, превентивну, моніторингову та компенсаторну функції. Його циклічна модель передбачає подання звіту, судову оцінку достатності вжитих боржником заходів, можливість застосування штрафу, встановлення нового строку для повторного звітування та вирішення питання про зміну способу і порядку виконання рішення. Обґрунтовано, що персоніфікація відповідальності керівника юридичної особи-боржника підсилює дієвість судового контролю та сприяє підвищенню виконавської дисципліни. Проаналізовано дискусійні підходи до співвідношення повноважень суду та виконавця. Зроблено висновок, що інститут звіту не дублює функції органів примусового виконання, а компенсує недостатність традиційних виконавчих механізмів у немайнових спорах і справах за участю публічних боржників. Виявлено проблеми правового регулювання, пов’язані з оціночністю критеріїв прийняття звіту, відсутністю меж повторного звітування, недостатньою координацією із виконавчим провадженням та ризиком неоднакової судової практики. Обґрунтовано необхідність подальшого вдосконалення відповідних положень ГПК України.